Роман Олексійович, про очікуваний урожай цукрового буряку говорити поки рано. Але про перехідні залишки варто згадати. Скільки, за вашими оцінками, їх станом на зараз? 

Залишки цукру — вічна проблема, бо ніхто не знає, скільки тих залишків насправді. І це проблема не тільки України. 

Питання в тому, як рахувати. На мою думку, оптимальний варіант — відштовхуватись від залишків цукру на цукрових заводах.

За даними опитування, проведеного «Укрцукром», станом на 1 травня 2024 року залишки цукру в Україні складають 560 тис. т. У травні експортовано більше 100 тис. т. Середнє внутрішнє споживання цукру в Україні — 75 тис. т.  От і рахуємо: мінусуємо 300 тис. т споживання цукру за 4 місяці і обсяги експорту в травні. За літні місяці Україна експортує не більше 20 тис. т на світовий ринок, оскільки якісного цукру, який можна експортувати, у виробників залишилось небагато.

І що у підсумку?

У підсумку на 1 вересня виходимо десь на 160 тис. т залишку цукру. Але, насправді, це підтримуючий фактор. Тобто в наступному маркетинговому році виробники стартують з прийнятними цінами на внутрішньому ринку. Можна навіть сказати — високими. А от як буде ситуація розвиватися далі, залежить від інтенсивності експорту, що в свою чергу залежить від ціни цукру, вартості виробництва та інших показників.

А як ви гадаєте, як буде розвиватися?

Ми оптимісти. Всі основні виробники цукру в Україні — «Радехівський цукор», «Астарта-Київ» та інші — займають спільну позицію щодо врегулювання ситуації з експортом цукру в Європу. З пропозицією про обмеження експорту в ЄС до Кабміну звернулась саме Асоціація «Укрцукор».

Це демонструє, що цукровики України, як спільнота, вже пройшли період дорослішання. Ми розуміємо, що після 2024 року буде 2025 рік, потім — 2026-й, і Україні треба мати гарну переговорну позицію на перемовинах з Єврокомісією.

На смак, на колір, на іржу

Ви сказали, що якісного цукру для експорту залишилось небагато. А загалом, скільки такого цукру?

Я не можу назвати точну цифру, але, думаю, що експортній якості відповідає не більше 50% цукру, вироблюваного в Україні. Хоча взагалі ситуація на ринку динамічна. Наприклад, у цьому році ми вклали більше $10 млн саме в підвищення якості цукру на наших заводах. І я знаю, що наші колеги — принаймні деякі з них — роблять те ж саме. Так що якість цукру буде підвищуватись. І це гарно для ринку, оскільки збільшує конкурентоспроможність українського цукру.

А які саме проблеми з якістю в українського цукру?

По-перше, це грудкування, тобто вплив вологи. Якщо на виході температура цукру вища за певні показники, потім в процесі зберігання він набирає вологу, і утворюються цукрові грудочки. Іноді це «грудочка» вагою 50 кг — на весь мішок. Такий великий льодяник.

Друга проблема — наявність осаду нерозчинного оцту або іржі. Що стосується іржі, її насправді дуже небагато, але вона є, тому що в Україні сьогодні фактично немає цукрових заводів, весь виробничий ланцюжок яких вибудований виключно із нержавіючих елементів.

Це якраз один із тих напрямків, над яким ми зараз працюємо — встановлюємо певні футеровки.

Що ще потрібно для підвищення якості цукру? 

Треба удосконалювати технологічний процес, ретельніше очищувати сироп, слідкувати, щоб кольоровість цукру була менше 40-45 одиниць ICUMSA. Це — стандартний товарний цукор. Показник у 60 одиниць ICUMSA — це вже цукор другої категорії, тобто менш привабливий товар, який продається з дисконтом.

А що ви можете сказати безпосередньо про продажі цукру в Україні. Та ж «Астарта», наприклад, зайшла в торгівельні мережі зі своїм брендованим цукром. У вас є подібні думки і плани?

У нас теж є власний бренд — «Крижопільський цукровар». Назва, може й не найбільш милозвучна, але в деяких мережах він є.

У локальних?

Так, але я не бачу великого сенсу йти в великі мережі і гіпермаркети. У цьому є сенс, коли в тебе є лінійка продуктів.

Давалець чи партнер?

Давайте трошки про вашу партнерську програму. В одному з постів у Facebook ви написали, що «УПІ-Агро» виробила на своїх заводах 40% цукру з давальницької сировини. Це наслідок того, що за останні два сезони в Україні спостерігається бум буряківництва?

Партнерська програма «Укрпромінвест-Агро» — це програма, яку ми потужно розпочали в 2021 році. На той момент власної сировини у нас було десь 10%, і наші партнери вирощували буряки приблизно на 3 тис. га.

Ми хотіли максимально завантажити наші цукрові заводи, виходили з того, що завод повинен працювати 130 діб на рік із повною потужністю. І в минулому році досягли певної межі.

Далі ти або суттєво збільшуєш земельний банк …

З одночасним збільшенням логістичного плеча.

Звісно, плече також збільшується.

Або залучаєш партнерів, і ви разом вирощуєте цукровий буряк і переробляєте його.

Розуміючи це, я зробив просту вправу: взяв циркуль і провів на карті декілька кіл із центром на нашому заводі — з радіусом 30, 60, 90 і 120 км. А потім порахував, скільки людей в межах кожного кола взагалі спроможні вирощувати цукровий буряк. Людей виявилося достатньо.

І ми поставили собі за мету прийти до показника 22,5 тис. га, на яких би цукровий буряк вирощували наші партнери.

А скільки буряку ви вирощували на піку?

Десь 32 тис. га. Потім площу посіву зменшили і вирощували на 26-28 тис. га. А чотири роки тому вирішили, що нам достатньо 22,5 тис. га.

На яку пропорцію власного і давальницького орієнтуєтесь? 

Вийти на 50% на 50%: на 22,5 тис. га вирощують — партнери, і на такій самій площі — ми самі. Минулий рік ми відпрацювали з пропорцією 40% на 60%. А в цьому році, можна сказати, досягли мети. Думаю, партнерської сировини у нас буде трохи більше 50%, і ми «проб’ємо» рівень 22,5 тис. га — приблизно стільки наші партнери і посіяли. Наразі посіви виглядають непогано.

Завдяки залученню партнерів в цьому сезоні ми виробили 338 тис. т цукру. Для порівняння, в минулі роки середні показники виробництва коливались в межах 240-250 тис. т цукру.

Тобто раніше заводи були недозавантажені?

Ні, в принципі, заводи були завантажені і раніше. Просто ми трохи подовжили сезон цукроваріння і поступово збільшили потужність переробки.

Як наслідок, серед 30 діючих українських цукрових заводів наші два заводи переробили найбільше сировини і виробили найбільше цукру. Кожний — в межах 170 тис. т.

У вас там навіть рекорди були. 

Крижопільський цукровий завод кілька років поспіль встановлює національні рекорди цукроваріння. Це результат синергії кількох факторів: концентрації, спеціалізації, модернізації. І великою мірою — нової філософії співробітництва з фермерами. 

Це основа нашої філософії і співробітництва. Ми постійно спілкуємось, періодично — 2-3, іноді 4 рази на рік збираємось.

Є банальне правило: «Довіру дуже важно заслужити і дуже легко втратити». Але це так і є. І ми дійсно поважаємо наших партнерів. Кожен із них тримає купу робітників, техніки, вміє працювати на землі. Це потужні бізнесмени, більшість з яких вже давно доларові мільйонери. Ми дуже багато чого вчимося в наших партнерів. Не тільки вони в нас.

У цукровиків є майбутнє. Але не у всіх 

На вашу думку, що чекає українську цукрову галузь в майбутньому? З одного боку, в Україні ще вистачає людей, які ностальгують за двома сотнями цукрових заводів. З іншого боку — когось лякає Європа, яка змусить «вирізати заводи». 

Я вважаю, що концентрація на цукровому ринку продовжиться. Це неминучий етап. І після його завершення на ринку із 30 працюючих цукрових заводів залишиться 18-20. 

Можливо, досягнення цього рівня розтягнеться в часі на кілька етапів. Але це точно відбудеться. У тому, що концентрація виробництва на цукровому ринку продовжиться, у мене особисто ніяких сумнівів немає.

В принципі, вона і зараз відбувається.  Не так давно «Радехівський цукор» купив Гнідавський цукровий завод. 

Так, і у підсумку кількість працюючих заводів все одно зменшиться. Тому що цукор — це soft commodities, для якого найважливіший критерій — собівартість. Якщо працюєш не з мінімально можливою собівартістю, ти рано чи пізно підеш з цього ринку. Залишаться ті цукрові заводи, які більш ефективні, в тому числі більш енергоефективні, у яких якість цукру вища, кількість персоналу — більш оптимізована і так далі.

Не в дробленні фермерів сила!

Зараз багато дискусій навколо того, чи потрібен Україні за польським прикладом мільйон фермерів. Чи має сенс залишати українську індустріальну модель агробізнесу? 

Як я вже сказав, на ринках soft commodities головний інструмент конкурентної боротьби — собівартість. Від цього і треба відштовхуватись. Все, що відповідає стратегії оптимізації собівартості — гарне. Що не відповідає — веде нас в якийсь інший бік. В певній мірі це стосується всього аграрного ринку.

Взагалі, я не проти мільйону фермерів. Але в Польщі, наприклад, фермер — це, як правило, одноосібник, який обробляє 10-15 га, чи навіть менше. А в Україні фермери обробляють і 3 тис. га, і 6 тис. га, і більше. В європейському розумінні це вже середній сільгосптоваровиробник і, як правило, родинна справа.

Звісно, в Україні є своя ніша і у невеликих фермерів. Наприклад, ягідництво. Тобто вид діяльності, що не потребує великої площі і приносить максимальний вал грошей. Тут можна капіталізувати працю максимально ефективно.

Але глобально мінімальну собівартість виробництва можуть забезпечити лише великі фахові гравці.

Тож дробитися українським фермерам не потрібно. Це наша конкурента перевага і її треба зберігати.

А щодо інтеграції в ЄС?

Інтеграція в ЄС — дуже складний процес, на стику інтересів багатьох країн. Це шлях перемовин і пошуку компромісів. І я думаю, що цей процес розтягнеться на десятки років. А глобально — взагалі ніколи не закінчиться.

Просто з боку Україні треба мати мудрих переговорників. Щоб урядовці свідомо відстоювали інтереси країни, і щоб це були фахові люди. Тоді все буде добре.