Взаємовідносини між виробниками та переробниками цукрових буряків в історичному контексті

За радянських часів була сформована контрактна система закупок цукрових буряків у виробників, якими були колгоспи і радгоспи, з відповідною грошовою оплатою за кількість і якість сировини. Виробник буряків брав на себе зобов’язання виростити та поставити у відповідні строки певні обсяги сировини, а цукровий завод — прийняти та переробити їх на цукор і розрахуватись з виробником за певний час за встановленою державою ціною.

Існувало матеріальне заохочення аграріїв: премії за перевиконання планів поставок цукрових буряків для переробників, пільгова ціна на цукор (38 коп./кг при офіційній оптовій ціні 60,5 коп./кг), нараховування певної частки цукру (до 650 г) за 1 га глибокої оранки. За вирощене насіння цукрових буряків відпускались комбікорм, жом, меляса та цукор, а також здійснювалося не тільки грошове преміювання, а й вручення дорогих подарунків (автомобіль тощо).

Від держави цукрові заводи одержували безвідсоткову позичку, яку повертали після реалізації перших партій цукру. Вироблений на заводі цукор відразу виставлявся на гуртові продажі спеціальній організації «Укрбакалія», яка одержувала виручку в розмірі 6% від ціни, після цього продукція надходила в роздрібну торгівлю та в галузі харчової промисловості: кондитерську, горілчану, парфумерну. Тривалий час оптова ціна була сталою — 605 крб/т, а роздрібна – 78 коп./кг.

Але і в такому, здавалося б, стабільному стані між виробниками сировини та цукровими заводами виникали гострі протиріччя, в основному через необ’єктивне визначення залікової ваги цукрових буряків, неправильне визначення цукристості, яке, як правило, занижували, та порушення терміну розрахунків.

У 70-х роках минулого століття такі протиріччя вирішувалися шляхом введення доплати виробнику за високу цукристість, яка встановлювалася на кожну п’ятирічку. У відповідь на це цукрові заводи стали вимагати відповідних відрахувань від базової ціни за умови зниження цукристості за аналогічним принципом. Поки це все відбувалося, середня цукристість в Україні значно знизилася — від 17-18% до 15-16%. Тобто, зловживання неправильним визначенням показників якості буряків не зникало, а ,навпаки ,вдосконалювалося.

У 80-х роках спосіб приймання та оплати сировини з урахуванням вмісту цукру удосконалювали шляхом перерахунку залікової ваги цукрових буряківзалежно від вмісту в них цукру — при цукристості вищій за базисну (16%) зараховувалася більша маса буряків, при нижчій — менша. Але зловживання не зникли.

Постало питання про необхідність матеріальної зацікавленості обох сторін в кінцевих результатах спільної праці від реалізації цукру. Ще в 70-ті роки минулого століття в Україні співробітництво цукрових заводів та бурякосійних господарств засновувалося на договорах співдружності та направлялося на збільшення виробництва кінцевого продукту — цукру.

В процесі співдружності почали удосконалюватися економічні взаємовідносини. За ініціативою Міністерства сільського господарства колишнього СРСР та розробками Всесоюзного інституту цукрових буряків було створено три експериментальні агропромислові системи. В їх основі лежали прогресивні відносини, що заключалися в справедливому розподілі виручки від реалізації цукру між виробником та переробником буряків прямо пропорційно їх вкладу у виробництво. Цей досвід виявився досить прогресивним, його почали впроваджувати інші цукрові заводи та бурякосійні господарства.

Однак, загальна економічна криза, що існувала на той час в країні, непродуманий перехід цукробурякового виробництва до нерегульованих ринкових відносин викликали різкий спад виробництва та знизили цінність набутого досвіду.

У період реформування в цукровій галузі України виступила акціонерна форма взаємовідносин. Але як показав досвід більшості цукрових заводів, просте акціонування стало малопродуктивним в економічному відношенні. Рівень виробництва на таких заводах не лише не підвищився, а, навпаки, спостерігалася чітка тенденція до його зниження. З урахуванням стосунків цукрових заводів з виробниками сировини, які мають різні форми власності, приорітетним слід було вважати акціонування через приватизацію власності. В 1993-1994 роках широкого розмаху набула приватизація власності через орендну з наступним викупом, так як більшість переробних підприємств АПК працювали на умовах оренди та оренди з правом наступного викупу. Але скороспішний, непродуманий процес приватизації майна цукробурякового виробництва став основною причиною його практичного розвалу в наступні роки.

Починаючи з 1997 року буряківництво стало збитковим та поринуло в затяжну економічно-фінансову кризу аж до 2007 року включно. Виробництво цукрових буряків і цукру різко скоротилось та стало нестабільним зі значним коливанням посівних площ, обсягів виробленого цукру і реалізаційних цін.

Кризовими періодами також стали 2000-2003 роки та 2008 2010 роки, коли доводилось імпортувати значні обсяги цукру-сирцю, виробленого з тростини, так як власного виробництва не вистачало. І лише з 2011 року цукробурякове виробництво почало поступово відроджуватися, але нестабільність так і не зникла.

У 2015 році відбувся черговий спад виробництва — посівна площа знизилась до 237,8 тис. га. Господарствам стало невигідно займатись вирощуванням цукрових буряків, у порівнянні з іншими прибутковими та менш витратними культурами: соєю, соняшником, ріпаком, кукурудзою і навіть озимою пшеницею, ціни на які в 2014-2015 роках різко виросли. Виробництво цукру впало до 1,43 млн т. Проте, в 2016 р. ситуація кардинально змінилась — зростання посівних площ було не великим, але сприятлива ситуація на світовому ринку стала плацдармом для рекордного експорту цукру.

У цілому, цукробурякове виробництво вимагає особливих відносин і створення сприятливих умов для його розвитку. Як виробники, так і переробники буряків не можуть обійтися: по-перше, без пільгових кредитів, що пов’язано із сезонністю виробництва, необхідністю оновлення та зміни фондів; по-друге, без дотацій на вирощування буряків, особливо в несприятливі роки; по-третє, без чіткого цінового механізму й державного регулювання ринкових відносин. Якщо всі складові регулювання виробництва і реалізації продукції будуть оптимальними, обсяги виробленого цукру, необхідні для задоволення потреб внутрішнього ринку (1,5-1,55 млн т), можна буде забезпечувати щорічно, а виробництво стане високоприбутковим.

На жаль, стосовно економіки, взаємовідносини в цукровій галузі і досі не врегульовані, не зважаючи на неодноразові позитивні спроби їх удосконалити. Так, в 1999 році з метою подолання бартерних та давальницьких стосунків були введені мінімальні ціни на буряки та цукор, нижче яких заборонялося здійснювати взаєморозрахунки, тому що застосовувалися фінансові покарання. Це дало певний результат і стримало буряківництво від остаточного руйнування, але бартерні та давальницькі відносини так і не були подолані, вони й досі існують.

Досить позитивний вплив на буряківництво мало введення дотацій за вирощування цукрових буряків в розрахунку на 1 га посівів у 2008 та 2009 роках по 750 грн, а в 2010-му — по 500 грн. Так, рівень рентабельності від -11,1% в 2007-му відразу виріс до 7,1% у 2008-му — піднявся на 18,2 пункти, а в 2009 році — до 37%, 2010 рік був неврожайним (16,7%), а в 2011 році – 36,5%. Посівні площі під цукрові буряки відразу збільшилися з 322 тис. га до 501-532 тис. га відповідно.

Ціни на цукрові буряки й цукор є стержнем та показником економічних взаємовідносин між виробниками та переробниками цукрових буряків і вони повинні мати певне співвідношення, бути об’єктивними, обґрунтованими та стабільними.

Які системи підтримки виробництва цукрової сировини існують в світі?

Fairtrade

«Цукрові» стандарти Fairtrade спочатку були встановлені на декількох європейських ринках у кінці 1990-х років, а потім у Великобританії в 2000 році, щоб поліпшити становище дрібних виробників цукрової тростини, які були недооцінені на світовому ринку цукру. Завдяки підтримці Fairtrade, а також працюючи в партнерстві з переробниками тростини, виробники можуть отримати ширший доступ до міжнародних ринків і розвивати необхідні навички ведення бізнесу та технічний потенціал, щоб бути конкурентоспроможними на світовому ринку. 99 фермерських організацій, щопредставляють 62,7 тис. дрібних фермерів, є частиною Fairtrade Premium. Сюди входять фермери з бідних країн, таких як Малаві, Мозамбік і Свазіленд.

На відміну від багатьох інших продуктів, мінімальної ціни на цукор Fairtrade немає. Більш справедливе визначення вартості цукру відбувається шляхом переговорів між виробниками та переробниками, а не через механізм мінімальних цін. Головною економічною підтримкою Fairtrade Premium є премія в розмірі 60 дол./т цукру (80 дол./т сертифікованого органічного цукру) на додаток до договірної ціни. У 2013-2004 роках виробники тростини отримали близько 7,8 млн фунтів стерлінгів преміального доходу. Більше 50% коштів було вкладено в управління та поліпшення фермерських організацій, в той час як 25% суми пішли на створення прямих виплат виробникам, а 16% задовольнили інші послуги фермерів, включаючи надання ресурсів, навчання та реалізацію сільськогосподарської практики.

Інвестиції збільшили продажі цукру Fairtrade, який поставляється у Великобританію з країн, включаючи Беліз, Фіджі, Гайану, Ямайку, Маврикій, Малаві, Парагвай і Свазіленд. У Малаві фермери використовували премію Fairtrade для створення необхідної інфраструктури співтовариства (водні свердловини, будівництво початкових шкіл і електрифікація сіл). У натуральному вираженні підтримка фермерів здійснювалася шляхом надання зерна, основних предметів домашнього вжитку, що покращило продовольчу безпеку багатьох регіонів.

У Белізі, який поставляє велику частину цукру Fairtrade до Великобританії, встановлення Fairtrade Premium мало трансформаційний характер. За стандартами Fairtrade Premium Асоціація виробників має демократичну систему правління та представляє інтереси 5,4 тис. членів. Інвестиції Програми покращення якості та комплексна боротьба зі шкідниками підвищили продуктивність галузі на 21% та збільшили доходи виробників на 30%.

Для Об’єднання виробників цукрової тростини в Парагваї підтримка Fairtrade має дуже важливе значення. Так, квітень 2014 року виявився переломним моментом, коли фермери стали гордими власниками цукрового заводу. Цей проект, вартістю 15 млн дол., був профінансований за рахунок національних та міжнародних кредитів, вкладів Fairtrade Premium та Фондом доступу Fairtrade.