У 1700-х роках європейці купували цукор у формі коричневих голів, які треба було ламати, товкти та розбивати на дрібні шматочки. До 1800-х років у магазинах продавався цукор, уже розбитий на шматки випадкового розміру. Але ці шматочки могли бути незручними під час чаювання. Часто їх доводилося спочатку замочувати у рідині, тому що вони не вміщалися в чашці. А після випитого чаю чи кави залишилася липка грудка, яка висихала для наступного використання.

У 1820-х роках, після закінчення Наполеонівських війн, у Габсбурзькій монархії проводилися спроби пожвавити виробництво цукру з цукрових буряків.

У 1829 році у західній частині Монархії поблизу м. Дачице брати Томас і Франтішек Гребнер заснували цукровий завод. Проте ґрунт в околицях був не дуже придатним для вирощування цукрового буряку, тому в 1832 році через нестачу якісної сировини виробництво цукру припинилося.

Однак невдача у бізнесі не стримала братів, і незабаром після цього вони створили цукровий завод у самому центрі Дачице, який переробляв цукрову тростину, що поставлялася з італійської провінції Трієст.

Цукровий завод, перший у своєму роді в Моравії, приніс місту пожвавлення економічної активності, залучивши кваліфікованих фахівців та створивши нові робочі місця. Однак у 1839 році підприємство знову зіткнулося з фінансовими проблемами, і навесні 1840 року брати Гребнери вирішили переобрати директора.

Новим директором заводу став Якоб Крістоф Рад, який приїхав сюди з Відня, але насправді він був родом із Рейнфельдена, Швейцарія. Він був дуже компетентною та талановитою людиною і за своє життя створив кілька винаходів.

Очікувалося, що новий директор принесе свіжий вітер компанії та поверне їй фінансове благополуччя. Але Раду вдалося перевершити найсміливіші очікування власників. Він розширив існуючі виробничі приміщення, придбав нові машини, а в 1842 році ввів у роботу перший паровий двигун. Під його керівництвом компанія процвітала.

Цукор з Дачице постачався в усі куточки Моравії, у Відень, Пешт та Львів. Дружина Рада Джуліана надихнула його на зміни, які поставили Дачице на карту світу — як місце, де народився перший у світі кубик цукру.

У 1840 роках цукор вироблявся у формі величезних голів, які були незручними та непрактичними для всіх. Цукрові голови було важко упакувати і вони часто пошкоджувалися під час транспортування. Що ще гірше, на кухні потрібно було або зішкрібати цукор з величезної голови, або відрізати випадкові шматочки, щоб поставити на стіл до чаю. Неможливо було відрізати шматочок потрібного розміру, тому часто люди за столом брали шматок, розтоплювали його трохи в чаї, а те, що залишалося, висихало для подальшого використання. Весь цей процес включав багато відходів і призводив до великої кількості нещасних випадків, один із яких надихнув винахід цукрового кубика.

Крутий шлях вгору

Чи порадував Джуліану винахід її чоловіка, невідомо. Відомо, що наприкінці 1842 року Рад просив Судову палату у Відні надати йому спеціальні права терміном на п'ять років на виробництво цукрових кубиків у Дачицe. Нарешті 23 січня 1843 року він отримав імператорський і королівський патент. Це дало йому надію, що виробництво кубиків цукру поставить цукровий завод на карту і принесе економічний прибуток. Наступні кілька місяців були сповнені напруженою підготовкою до запуску нового виробництва, і перші кубики цукру з нової виробничої лінії з'явилися на ринку восени 1843 року.

Того ж року кусковий цукор вперше з’явився на ринку під назвою «чайний цукор» або «віденські кубики цукру» і відразу став популярним. Кубики цукру продавали по 50 крейцерів; на кожній пачці по 500 г було зображено цукровий заводу в м. Дачице. Нова форма цукру поширилася в Західну та Східну Моравію, Південну Чехію і, нарешті, потрапила до Австрії.

Як виготовлялися перші кубики цукру

Цукровий порошок, отриманий із недосушених білих цукрових голів за допомогою різальної машини, пропускали через сита і розподіляли на латунній пластині з загальною кількістю 400 отворів у формі квадрата, а потім накладали на нижню прозору латунну пластину. Обидві пластини пропускалися через пресову машину, де формоутворюючі елементи, встановлені на прес-голівці, за допомогою спірального шпинделя та обертової балки виштовхували цукрові кубики в отвори латунної пластини. Тим самим обсяг цукру, що подавався в отвори, зменшувався наполовину. Врешті-решт кубики цукру, пресовані машиною, поміщалися на дерев’яну дошку, яку потім розміщували в сушильному приміщенні, де вони залишалися на 10-12 годин. Потім цукор упаковувався в маленькі пакетики, кожен із яких важив один фунт (0,5 кг).

Завод припинив свою роботу, але цукровий кубик вижив

Незважаючи на революційний винахід, економічне становище цукрового заводу в Дачице погіршилося, і виробництво цукрових кубиків, на яке покладав свої сподівання Рад, не принесло поліпшення. Рад продав свій патент Саксонії, Баварії, Пруссії, Швейцарії та Англії, а згодом цукровому заводу в Збраславі поблизу Праги. У кінці першої половини дев’ятнадцятого століття компанія Datschitz збанкрутувала.

Восени 1846 року Рад разом із дружиною та дев’ятьма дітьми покинув Дачице та повернувся до Відня. Цукровий завод продовжував працювати до 1852 року, коли виробництво було припинено. Незважаючи на те, що кубик цукру вижив і поширився по всьому світу, ім'я Рада кануло в лету, а його винахід почали приписувати іншим винахідникам.

Лише завдяки науковим дослідженням 1930-х років Якоб Крістоф Рад повернув своє місце в історії європейської цукрової промисловості. Нарешті було публічно визнано, що саме він винайшов перші в світі кубики цукру. Напевно, дружина Рада була б рада дізнатися, що її ім'я і сьогодні прикрашає пакетик із цукром.

У 1983 році на згадку про винахід у м. Дачице було побудовано невеликий гранітний пам’ятник кубику цукру, а в 2003 році на фасаді будівлі старого цукрового заводу було відкрито меморіальну дошку. Зараз у муніципальному музеї Дачице розміщена постійна експозиція, присвячена виробництву цукрового кубика.

Від Франції до Бельгії

Незважаючи на те, що цукровий завод в м. Дачице остаточно зупинився в 1852 році, цукровий кубик продовжував подорожувати Європою та постійно розвивався. Через 50 років паризький виробник харчових продуктів Ежен Франсуа побудував машину, призначену для механічного різання та розбивання цукру, оскільки традиційний метод подрібнення цукру здався йому антисанітарним. Він продовжував вдосконалювати свій винахід і запатентував його лише через двадцять років.

Історія цукрового кубика продовжилася в Бельгії на початку ХХ століття, коли Теофіл Адан, партнер фламандського цукрового заводу Tirlemontoise, розробив турбіну для виробництва шматочків цукру.

Перед кристалізацією речовини він висипав цукровий утфель в турбіну, а тверду, висушену цукрову масу механічно розрізав на менші практичні бруски та симетричні кубики. Альтернативний метод виробництва литих кубиків цукру, які зберігалися у збірних ящиках масою до 25 кг, використовувався до 1940 року та проголосив себе як спосіб Адана в історії виробництва цукру. У 1949 році компанія французького інженера-механіка та підприємця Луї Шамбона винайшла спосіб виготовлення звичайних кубиків цукру безпосередньо за допомогою роторних пресів шляхом пресування у них зволоженого, меленого цукру потрібної форми. Сьогодні саме цей метод пресування дрібнокристалічного цукру Шамбона використовується у виробництві цукрових кубиків.