Цукрову галузь спіткала складна ситуація. Площі посівів цукрових буряків в останні роки постійно скорочуються. Так, за даними Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, у 2020 році було зафіксовано їх мінімум – близько 216 тис. га, що на 6 тис. га менше, ніж у попередньому 2019-му.

Серед основних причин скорочення посівів цукрових буряків варто зазначити відмову аграріїв від вирощування цієї культури у зв’язку зі складністю технології вирощування (високою частотою ураження шкідниками та хворобами; чутливістю до погодних умов; високими затратами на посівний матеріал, добрива та засоби захисту рослин), що відображається у низькій врожайності й цукристості кінцевого продукту.

Водночас швидкими темпами зростає і собівартість виробництва, яка на сьогодні вже перевищує оптово-відпускну ціну, через що майже всі заводи працюють «в мінус» не один сезон поспіль. Вищезазначене позначилося і на динаміці кількості працюючих заводів — в порівнянні з 2018 роком (кількість працюючих заводів – 42) в минулому та цьогорічному сезоні виробництво розпочали лише 33 підприємства.

Як наслідок – обсяги виробництва цукру у 2020 р. становили лише 1,15 млн т, у той час як в 2019 р. – 1,48 млн т.

Щодо експорту, то, зважаючи на втрату зовнішніх ринків, на зростання собівартості виробництва цукру в Україні, на відсутність державної підтримки галузі, відповідно спостерігається і скорочення експорту. За результатами 2019/2020 МР експорт цукру білого склав 104 тис. т, у попередній сезон – 236 тис т. На 2020/2021 МР прогнозується експорт 80 тис. т цукру. Падіння експорту позначається не тільки на галузі загалом, а й суттєво занижує надходження валютної виручки у державу, що у довгостроковій перспективі може впливати і на курс національної валюти.

У 2019 році внутрішньоукраїнські потреби в цукрі оцінювались в 1,2-1,3 млн. т при споживанні 28,8 кг/рік на одну особу. Наразі потреба в цукрі становить 1,2 млн. т, при середньому споживанні 28,5 кг/особу за рік. Тобто, поки що потребу внутрішнього ринку ми покриваємо українським цукром (враховуючи вироблений та залишки попереднього сезону).

Але чи це надовго? Що далі буде з вітчизняною цукровою галуззю? Адже вже зараз оптовими покупцями порушується питання про необхідність імпорту цукру з тростини. Проте слід зауважити, що його завезення – абсолютно не вихід, оскільки він значно дорожчий (роздрібна ціна в магазинах становить 30 грн/кг). Якщо ж завозити цукор-сирець з тростини для переробки, то його собівартість буде на рівні 19-20 грн/кг, тобто не нижчою за виробництво українського бурякового цукру.

Уся сукупність описаних факторів і чинників уже зовсім скоро може загнати цукрову галузь у глухий кут. Заводи остаточно збанкрутують, інвестиції підуть із держави, тисячі людей залишаться без роботи, а українці не матимуть на своїх столах не тільки хорошого цукру, а й якісних продуктів кондитерської, хлібобулочної та інших сфер.

Тож цьогоріч як ніколи гостро постає потреба у наданні державної підтримки цукровій галузі агросектору за рахунок бюджетних коштів. Бюджетна політика останніх років вже робила акценти на багатьох інших галузях – виробництві яєць та курятини, м’ясному скотарстві, садівництві, виноградарстві, розведенні аквакультури тощо. Відшкодовувалась вартість будівництва тваринних комплексів, надавались фіскальні стимули для виробників олії та експортерів зернових. У 2021-му році уряд планує підтримати бджільництво і картоплярство. Звісно, не потрібно применшувати чи, навпаки, збільшувати важливість тієї чи іншої галузі, але невже цукровики не заслуговують на державну підтримку чи потребують її менше?

Чіткі кроки потрібно робити вже, бо потім може бути занадто пізно.

Допомогти цукровій галузі можна різними методами як прямої, так і непрямої державної підтримки.

Учасники ринку та профільних асоціацій висловлюють основні ідеї навколо таких чотирьох шляхів:

1. Дотація на гектар посівів

У бюджеті можна передбачити виділення коштів для державної підтримки вирощування цукрових буряків хоча б у розмірі 3 000 грн на 1 га посівів. Площа посівів у останні роки становила близько 220 тис. га. Відповідно, потреба у фінансуванні становитиме 660 млн грн. Зазначені цифри, звісно, можна обговорювати, але такий механізм буде найбільш простим та доволі дієвим. 

2. Експортна дотація

Однією з форм державної підтримки може стати запровадження бюджетної програми виплати дотації виробникам цукру, які експортують його в інші країни. Сума цієї дотації розраховуватиметься пропорційно обсягу експортованої продукції (цукру).

Тобто виробник цукру, здійснивши операцію з експорту цукру, подає Мінагрополітики заяву з даними про обсяг експорту в грошовому вираженні, що підтверджується доданими до заяви копіями митних декларацій. На підставі поданих документів Мінагрополітики розраховує суму бюджетної дотації, яка підлягає виплаті експортерові та перераховується на його рахунок органами Казначейства.

3. Скасування імпортного мита на окреме обладнання для цукрового виробництва, яке в Україні не виробляється

Українські цукрові заводи планомірно підвищують якість виробленого цукру, адже саме продукція І категорії користується найбільшим попитом у світі. Також варто зауважити, що серед статей витрат на виробництво цукру найвагомішою після сировини є паливо, а отже робота із підвищення енергоефективності виробництва – це прямий шлях до скорочення виробничих затрат. Саме тому постає велика необхідність у закупівлі обладнання для проведення модернізації.

Сьогодні на цукрових заводах практично не використовується вітчизняного обладнання (у зв’язку із його відсутністю та/або недостатньою якістю), а імпорт іноземного обладнання обкладається митом в 10%. За даними Держстату, за 2019 рік в Україну імпортовано обладнання для цукрового виробництва за кодом УКТ ЗЕД 8438 30 00 00 на суму $ 4,176 млн. Тому учасники ринку висловлюють пропозицію зменшити ставку з 10% до 0% для активізації модернізації.

4. Часткова компенсація будівництва біоетанольних та біогазових заводів на базі цукрових заводів

Доволі актуальним є і питання пошуків методів диверсифікації виробництва цукру. Головний із них – біоенергетика (будівництво біогазових та біоетанольних заводів), що допоможе частково перекрити витрати на паливні матеріали та сформує додатковий продукт до реалізації. Відходи виробництва із цукрових заводів можна буде використовувати для виготовлення біологічного палива, яке, у свою чергу, може стати додатковим ресурсом для паливно-енергетичного комплексу.

Оцінюючи перспективи диверсифікації, на прикладі виробництва біоетанолу, варто звернути увагу на те, що побудувавши біоетанольний коплекс, у цукрового заводу з’являється можливість отримати додатковий продукт, який приноситиме кошти та зможе перекрити втрати у виробництві цукру. Ще один напрям – модернізація виробництва та налагодження виробництва хлібопекарських дріжджів або скрапленої вуглекислоти, які потім реалізуються як окремі продукти.

Україна має великий потенціал виробництва біогазу з відходів АПК, значний потенціал земельних ресурсів, в тому числі земель, що не використовуються, але придатних для вирощування енергетичних культур з метою виробництва біогазу. За статистикою, на кожному із біоетанольних заводів створюється близько 100 робочих місць, а також забезпечується робота для працівників на суміжних виробництвах. Проте наразі відсутні законодавчі передумови для стрімкого розвитку біоетанольного напрямку. Один із варіантів – закріплення на нормативному рівні обов’язкового відсотку вмісту біоетанолу у паливі, наприклад 3%-5%-7%.

Звісно, питання дотацій і підтримки завжди впирається у вічну проблему українського бюджету – відсутність достатніх коштів. Проте держава може надати й інші стимули, наприклад, пожвавити проведення закупівель цукру Держрезервом чи здійснення фінансових інтервенцій на ринку Аграрним фондом. Навіть такій підтримці цукровики були б дуже раді. А встановлення обов’язкового відсотку вмісту біоетанолу у паливі – це лише питання законодавчих змін, що нададуть економічний поштовх не тільки аграрному, а і паливному сектору без будь-яких фінансових вливань з бюджету.

Підтримка цукрової галузі сьогодні є вкрай важливою, оскільки допоможе зберегти та наростити обсяги виробництва цукру та стане головним запобіжним чинником закриття і демонтажу цукрових заводів. Проте не менш важливо, аби такі програми поширювалися на всю галузь, а не були доступними для обмеженої кількості підприємств.

Читайте також:

Зниження ставки ПДВ допоможе уникнути кризи цукрової галузі