Лише у вересні цього року цукровари змогли добитись скасування ще «радянського» адміністративного регулювання цін на цукор. Також – квот на виробництво цукру для внутрішнього ринку. Встановлені державою норми мінімальних цін та поставок «білого золота» не відповідали ринковим умовам, тому шкодили розвитку цукроварської галузі України.

Це не єдиний приклад в історії, коли розвиток української цукрової промисловості стримувало недосконале державне регулювання. Як приклад можна навести дії більшовицької адміністрації періоду нової економічної політики (1922-1927 років).

Виробництво цукру ледь досягло 50% від довоєнного рівня, хоча перед Першою світовою війною цукрозаводчики України забезпечували 75% усієї потреби Російської імперії та навіть монополізували ринки всієї Османської імперії та Ірану.

Солодка справа меценатів

Розвиток цукроваріння в Україні стимулювала, у першу чергу, родючість ґрунтів, що давала відносно високу врожайність цукрових буряків: якщо на російських землях один гектар ріллі давав 11,7 тонн солодкого коренеплоду, то в Україні – 13,2  тонни. Тому, наприклад, якщо перша українська цукроварня з’явилась у 1822 році на Черкащині, то за наступні 25 років українські поміщики побудували 183 заводи, що давали 63% всього цукру для Російської імперії. У цілому, до Першої світової війни в Україні побудували 210 цукрозаводів, на яких працювало 130 тисяч осіб. Сумарно ці підприємства могли переробити 114,3 тисячі тонн цукрових буряків, а за рік виробити 1,1 млн тонн цукру. Основним постачальником сировини для цукроварів був великий агробізнес: у 1914 році на долю поміщиків припадало 40% усіх посівів цукрового буряка у 760 тис гектарів та 75% від поставок солодкого коренеплоду на переробку. Ще 40% посівів цукрового буряка припадало на призаводські господарства. Цікаво, що для потреб цукрозаводів України у 1914 році було зарезервовано 3 млн га ріллі.

Великий капітал також домінував і у структурі власності цукроварень: 90% виробничих потужностей контролював утворений у 1887 році синдикат цукрозаводчиків, бюро якого знаходилось у Києві. Найвпливовішими на ринку були п’ять сімей: Терещенки, Бобринські, Браницькі, Береденки та Хрякові. Монопольне становище на ринку дозволяло маніпулювати цінами на продукцію: якщо на експорт у Британію цукор йшов за ціною 1,6 рублів за 16 кілограм, то в Києві продукт продавався за ціною 4 рублі за 16 кілограм. Така ситуація непокоїла уряд Російської імперії, тому першим кроком створеного у 1907 році Міністерства сільського господарства було якраз розпорядження про рівень мінімальних цін та максимальну квоту на експорт цукру з України.

Але при цьому «цукрові олігархи» були першими у нашій країні, які практикували «корпоративну соціальну відповідальність», говорячи сучасною мовою. У цій публікації ми не будемо окремо зупинятись на меценатській діяльності сім’ї Терещенків. Лише скажемо, що, наприклад, власники цукроварень інвестували в електрифікацію власних заводів і навколишніх сіл, побудову якісного житла для спеціалістів цукрового виробництва та фінансували наукові розробки у сфері вирощування та переробки цукрових буряків.

У підсумку, цукрова промисловість перед Першою світовою війною стала найзначущою для української економіки. Наприклад, у 1913 році при економічному обміні між Україною та Росією обсяг вивозу цукру за тодішніми цінами сягав 260  млн, у той час як вивіз зерна – 250 млн рублів, вугілля та металу – 160  млн рублів. Частка цукру у загальній виручці українських експортерів сягала 27%.

У перерахунку на радянську валюту у 1913 році цукрова промисловість виробила товарів на 232,63 млн рублів, у той час як металургія дала товарів лише на 152,2 млн рублів, шахти – лише на 130,5 млн рублів. Виробництво цукру на душу населення складало 20 кілограм, споживання – 8 кілограм.

Логічно, що 16 січня 1919 року цукрова галузь стала першою, що потрапила під «націоналізацію» радянської влади. Для порівняння: залізниці, за володіння якими йшли основні бої радянсько-української війни, були «націоналізовані» лише 28 січня 1919 року. Скоріш за все, навіть у випадку із «націоналізаціями» секторів промисловості, більшовиків цікавила саме політична, а не економічна влада: на той час роботу цукрозаводів забезпечувало 60 тисяч робітників, які становили 20% від чисельності робітничого прошарку окупованої України. Радянська історіографія навіть пишалась, що до 1921 року більшовицька партія взяла «опікунство» над 54% всіх українських цукроварів.

Червоні директори починають і втрачають

Хоч радянська влада знайшла результативний метод політичного контролю, цукрову галузь це не врятувало від економічного занепаду. Наприклад, до 1921 року «дожило» лише 110 із 210 цукрозаводів, що виробили лише 3% цукру від обсягу 1914 року. У сезоні 1919/1920 року робота заводів тривала у середньому 23 дні, у сезоні 1920/1921 років – 12 днів. При цьому вкрай високими були як і затрати вапнякового каменю – 7,02% від ваги буряка, так і робочої сили – 298 осіб на вироблені 100 метричних тонн. Структура постачання цукровим буряком також суттєво змінилась: частка призаводських господарств упала до 10%, селянських – виросла до 90%, великі господарства зникли як такі.

Вирішувати проблеми галузі мала спеціально створена у березні 1919 року держструктура «Головцукор». Службовці установи не мали реального впливу на ситуацію, і лише «на папері» фіксували ціни на продукцію.

У січні 1922 року, у рамках «нової економічної політики», більшовики вирішили провести певну «децентралізацію» галузі, під час якої усі наявні цукрозаводи звели у формально незалежний «Цукротрест». Структура мала лише єдину ознаку класичного тресту – монопольна роль на ринку цукру України. Обсяги виробництва та ціни на продукцію визначав Раднарком УРСР, що керувався вказівками Кремля. Цікаво, що того ж 1922 року цукровар та філантроп Михайло Терещенко спробував повернути свої заводи в Україні через концесію. Такий механізм радянська влада часів НЕПу визнавала, тому в принципі була не проти передати цукроварні у користування своєму «класовому ворогу». Але під час переговорів Терещенко наполіг, аби з майбутніх концесійних платежів відмінусували затрати на оновлення виробничого обладнання та витрати на навчання нового персоналу цукроварень. Після цього більшовики вирішили в принципі відмовитись від ідеї передачі цукрозаводів у користування приватному сектору.

Формально, після змін в управлінні галуззю виробництво цукру в підрадянській Україні виросло від 160 тис. тонн (11,8% від довоєнного виробництва) у 1922 році до 348,8 тис. тонн (50% від довоєнного) у 1925 році. Але такі результати було досягнуто всупереч, а не завдяки діям радянської влади.

Наприклад, цукрова галузь стала першою, де почали практикувати «висуванство» – усунення фахових управлінців та заміну їх на «червоних директорів», висунутих із низових робітників цукрозаводів. Більше того, для ухвалення рішень на виробничих нарадах стали залучати не лише спеціалістів цукроварень, але й звичайних працівників. Більшовицька ідеологія передбачала, що висуванці з «робітничого прошарку» зможуть керувати не гірше за «старорежимних інтелігентів».

«Червоним директорам» при цьому не пояснили, що господарювати потрібно так, аби заводи давали прибутки для галузі. Більшовицький ідеолог Бухарін у той час у своїх виступах постійно наголошував, що, попри обов’язок, державні підприємства часів НЕПу майже не дотримувались так званого «держрозрахунку». Тому, наприклад, собівартість вирощування цукрових буряків на призаводських господарствах у 1926 році обходилось у 2,21 радянських рублів на центнері, хоча селянські господарства витрачали лише 1,54 радянські рублі, аби виростити центнер цукрових буряків. Загальна збитковість сільськогосподарського сектору цукрової галузі виросла від 4,3 млн радянських рублів у 1922 році до 12 млн рублів у 1926 році.

Бажала лишати кращого також кваліфікація виробничого персоналу, в якому стали переважати не професійні робітники, а підлітки, жінки та колишні сезонні сільгосппрацівники (у 1927 році одноосібним агрогосподарствам заборонили користуватись найманою робочою силою). Середній вік робітника цукроварні упав від 31 року до 26 років.

Описані вище фактори, включно зі значним зносом обладнання та постійною нестачею обігових коштів, призвели до різкого падіння виробництва цукру в Україні. Наприклад, у 1928 році заводи України виробили лише 108,3  тисячі тонн цукру, тобто утричі менше, аніж у 1925 році. Аби виробити таку кількість продукту, сезонна робота заводів тривала 100 днів, що на 15% більше від середнього довоєнного показника. «Червоні директори» України не могли розраховувати на кошти центрального бюджету СРСР, якими могли б закрити власні прорахунки: 55% усіх капітальних видатків на цукрову галузь, або 40,66 млн радянських рублів, призначалось для розбудови «з нуля» цукроварень у Курській області Росії.

Енергія цукру для робітництва

Здавалось би, з таким підходом до господарювання цукрова галузь в Україні мала б зникнути як така, хоча б із-за фізичного зносу обладнання. Але радянські статистичні дані говорять про зворотний характер процесів: до 1940 року кількість діючих цукроварень в Україні виросла на половину, або до 158 одиниць. При цьому для виробництва 1,62 млн тонн цукру було витрачено 12,4 млн тонн цукрових буряків. Частка УРСР у загальній структурі цукрового виробництва Радянського Союзу сягала 78%, у той час як Росії – лише 18%.

При цьому, як хизується радянська історіографія, за 1927-1932 роки в Україні було побудовано цілий перелік надпотужних, як на той час, цукроварень. Зокрема, у 1929 році було запущено у дію Лохвицький цукровий завод на Полтавщині добовою потужністю переробки у 2 тисячі тонн цукрового буряка. Завод було обладнано новітніми вакуум-фільтрами, центральними станціями показників роботи устаткування, системами світлової та звукової ізоляції. Було електрифіковано весь виробничий комплекс заводу. Того ж 1929 року було запущено Весело-Подолянський цукровий завод з добовою потужністю переробки у 1,5 тисячі тонн цукрового буряка. У наступні роки було запущено такі потужні підприємства, як Куп’янський цукровий завод з добовою потужністю 2,5 тисяч тонн переробки цукрових буряків, Шполянський завод на 2 тисячі тонн добової переробки та Гніванський завод на 1,33 тисячі тонн добової переробки.

Радянська влада інвестувала також у модернізацію та нарощення потужностей цукроварень, побудованих ще за царської Росії. Наприклад, після серії реконструкцій потужність 2-го Петровського заводу на Черкащині виросла на 135%, Проскурівського – на 140%, Вишневчицького – на 277%. Для таких підприємств купувались нові та потужніші котли й турбіни; продуктивність старих котлів підвищувалась завдяки екрануванню.

Звісно, такі інвестиції прямо суперечили політиці більшовиків на мілітаризацію економіки та першочерговий розвиток важкої промисловості. Але радянська влада мусила розвивати цукроварні як підприємства харчової промисловості, оскільки політика колективізації фактично підірвала розвиток тваринництва в Україні, а, отже, виробництво м’яса та молока. На такий висновок непрямо наштовхує звіт Центрального статистичного управління (ЦСУ) СРСР. У тексті документу йшлося, що за 1913-1954 роки середнє споживання цукру на душу населення у Радянському Союзі виросло на 258%, або до 20,9 кг на душу населення, у той час як картоплі – на 204%, яєць – на 175%, овочів – на 165%, рибопродуктів – на 133%, м’яса та сала – на 119%. Споживання хліба упало на 10%. При цьому споживання цукру серед селян виросло на 322%, робітників – 208%.

Подібні диспропорції у харчуванні функціонери ЦСУ називали «нормальним», оскільки на той час «праця робітників та селян була механізованою, тому вимагала набагато менших затрат енергії, аніж до революції». Зокрема, якщо до революції 1917 року косарі за добу витрачали 7300 калорій, орачі плугом 5242 калорій, то радянські функціонери вважали, що тракторист та комбайнер за добу витрачають 3200-3500 калорій. Прикметно, що найсуттєвіше споживання цукру в СРСР виросло за 1928-1937 роки – від 7,5 кг до 13,8 кг на душу населення.